Що об’єднує Земфіру, Океан Ельзи та Бумбокс?

Після нещодавнього концерту гурту Бумбокс у Кіровограді захотілося написати цей пост. Емоції породжують бажання виговоритись. Якби у цьому році це був єдиний великий концерт, на який я потрапив, то тут писав би про те, як мені було на концерті у філармонії, як виконували і що, як жартували між піснями. Але значних концертів було не мало, як на один рік, тому цей пост буде враженням від Бумбокса у контексті двох інших концертів — Земфіри та Океану Ельзи. 
    Цього року мені дійсно пощастило побувати на трьох великих концертах, про які я давно мріяв. У квітні — це був концерт Земфіри у Дніпропетровську, у червні — Океан Ельзи, у жовтні — Бумбокс. Усі три — кардинально різні настрої, різні враження, різне сприйняття.
    Земфіра — міський ландшафт Дніпропетровська на який, здається, впала бомба. Велети заводи з пустими вікнами-очами, відсутність пішохідних переходів, невпинний потік машин, совкові будинки, забиті дошками вікна перших поверхів (у Кіровограді перші поверхи — просто знахідка для бізнесменів. У нас таке «свято мєсто» не пустувало б), усе, що зустрічали — супермаркети АТБ. До того ж мряка. Штовханина перед входом у СК «Метеор», штовханина у фан-зоні перед сценою, сорокахвилинне очікування у залі. Я, якщо чесно, більше зрадів побачивши інструменти Земфіри, зокрема її синтезатор Nord Electro 2, ніж саму Земфіру — усе через штовханину і очікування (з 6-ої ранку на ногах, не надихаюча прогулянка містом, півтори години під «Метеором», і майже година у залі до концерту). Але ж який концерт! Земфіра, до якої можна було дотягнутися, старі, нові — усі улюблені пісні. Там не було вже ні Дніпропетровська, ні втоми, ні яких негативних емоцій. Було просто «Здесь и сейчас» (Земфира — Блюз). Зрозумів, що такі фрази у піснях набувають іншого значення на концертах. Єдине розчарування — це звук. Був тихим, вокал приглушеним.
    Океан Ельзи — усе значно простіше. Кіровоград, дешевші квитки, які лежали вже з кінця квітня, ближче добиратися. Перед початком накрапав легкий дощ. Під стадіоном «Зірка» стояли під чужими зонтам, під своїми капюшонами, просто під краплями, чекаючи, коли почнуть пускати. Коли зайняли свої місця (в сенсі ті, які встигли заняті у фан-зоні), знову почалося очікування. Дощ перестав. Концерт не починався, а на нас насувалась брудна хмара, яка виблискувала поки в далині. Монітори, освітлювальні пристрої то накривали брезентом, то розмотували, то вмикали екран у глибині сцени, то вимикали, то вносили на сцену гітари, то виносили. Музикантів не було, але на сцені щось таки відбувалось. Над сценою підступно зависла брудна хмара, яка добралася вже до нас із далечини. Нарешті з'явились легенди українського року. «Зірка» просто вибухнула криками і оплесками, і я, якщо чесно, глохнув декілька разів на концерті через ці крики. Океанів у нас люблять, навіть обожнюють. Тим паче,  якщо тут порівняти із Дніпропетровськом і Земфірою, якій декілька разів доводилось кричати у мікрофон «Пой, Днепропетровск». Але Дніпропетровськ мало співав і мало радів, хоча і відвалив по 350 гривень за це свято музики.
    Перша пісня Океанів — і хмару прорвало, немов сам океан вирішив послухати українських музикантів. Неймовірна злива, яка лише іноді переставала, перетворила волосся і одяг на мокру ганчірку. Що тут дійсно дивовижно — намокла лише верхня половина. Ноги були сухі, джинси були сухі, вода не підібралася навіть до кишень, і не намочила гроші та телефон. Ось що означає «ніде яблуку впасти». Злива просто не доходила до ніг, усе лишилося на головах, футболках, сорочках. Ще й до того ж було не холодно, бо якщо піднести руки, то можна було відчути тепло, яке пашіло над головами. Тепло, яке, здавалось,  йшло від музики Океанів, чи якось так.
    Після концерту ми ще довго стояли під входом, співали, звали музикантів, ховалися від дощу, чекали на таксі, обурювались, чому вони не зіграли «Фіалки». Єднання музикантів із мокрими фанатами не відбулось. Байдуже. Океан дощу, океан емоцій.
    Тепер ця осінь. Я не чекав, що до Кіровограду приїдуть Бумбокси знов. Точніше я про це не думав. Навіть не знав, про існування альбому «Термінал Б». Коротше, я за цим не слідкував. Колись, років п'ять тому, вже був на стадіоні «Зірка» на їх безкоштовному концерті, здається до дня машинобудівника. Минуло п'ять років і Бумбокс став іншим. Альбом «Термінал Б»,  який вони презентували — зрілий, серйозний, ліричний, але й драйвовий. «Дитина» та «Кохана» — найкращі ліричні композиції з альбому, які, особисто для мене, стали в один ряд із легендарними «Квітами у волоссі». «Коля» -  найкраща драйвова композиція з альбому, і одна з найкращих із усього репертуару Бумбоксу.
    Усе у моїй голові перевернулося на концерті. Бумбокс — це суцільний драйв. І обрати найдрайвовішу композицію просто неможливо. Запальний фанк не давав всидіти на місцях, з яких не можна було підійматися і танцювати — усі сиділи. Десь попереду танцювали тільки підняті руки, Андрій Хливнюк, і Валік Матіюк (ді-джей), який то фотографував, то імітував ударника, то просто стрибав. Помітив, що найголосніше кричали позаду — справжні фани на найдешевших місцях. Ми були теж серед них.
    Музику доповнював відеоряд від ві-джея Космоса. Інколи він її навіть перевершував — я сидів і дивився кліпи, які раніше не бачив, чи просто захоплювався чудово підібраними кадрами. Особливо сподобалась поява Роена Аткінсона (містера Біна) та Тома Йорка з кліпу Lotus Flower під пісню «Дурень» :) Музиканти попрощалися, світло в залі не увімкнули — це ж очевидно, треба просити на біс — але майже усі почали сунути до виходів. Десятка три із задніх рядів спустилися до сцени, почали аплодувати, кричати, і гурт вийшов на біс — ну як же без бісу?!  Виконали «Дитину», ми пострибали під сценою. Концерт закінчився, але ще багато знавців того «що і як відбувається на концертах» пішли до чорного виходу філармонії. Працівники сцени почали виносити інструменти, і хвилин за 15 із кофром у руках з'явився бас-гітарист гурту — Денис Левченко. Він лишився непоміченим, бо усі чекали Хливнюка. Згодом з'явився і Андрюха в оточенні декількох охоронців, ніби той натовп хотів його скалічити. Жарт звісно, але охорона потрібна, аби артиста не заобіймали до втрати свідомості. Андрій роздавав автографи, жартував, мружився від спалахів фотоапаратів. Такі справи. Тепер я очікую на інший найкрутіший концерт — легендарного пітерського гурту «СПЛІН» у грудні, причому, як то не дивно, у Кіровограді.
    Таким чином 2013 рік для мене може стати найбільш музичним, концертним, емоційним — таким він і лишиться у моїй пам'яті. Не завжди цифра 13 несе у собі нещастя. 2013-ий рік та цифра 13 для мене тепер об'єднує ці три крутезні гурти — Земфіра, Океан Ельзи, Бумбокс.


Фото Вікторії Нетребенко та з Інтеренету

2 коментарі

Святослав Вишинський
Фанатизм навколо «Океану Ельзи» більше не виправданий — це звичайна інерція. Гурт мав значно менше прихильників у роки, коли того вартував. Тепер це вже мода.
Volovits Iren
Бумбокс цього разу, що б не казали найбільш віддані фанати (сама в їх числі), споганили свій концерт: заспівали навіть не всі пісні з альбому («Кохана» і «Номер скрыт» чомусь залишилися поза увагою), публіку, як то вміє робити Вакарчук, не завели. Тому всі сиділи, немов на концерті симфонічного оркестру! Раніше гурт був дійсно унікальнм, але тепер якось стало все інакше. «Термінал Б» не той альбом, який хочеться слухати й слухати (за винятком кількох треків), а лишити на поличці й чекати чогось кращого. Але я тішуся, що вони хоч завітали до нас!
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте